Я тепер не запалюю світла, від слова зовсім.
Ніч прийде і вона буде мати твоє волосся.
Часом з вікон заклеєних випаде промінь з пилом,
наче та сивина, що в ці дні ти собі нажила.
Я занурююсь в ніч, мов лягаю в твої обійми.
У молитвах своїх не проси зупинити війни,
не проси нездійсненного нам, а самий лиш мізер:
загасити зірки та сховати подалі місяць.
Уночі невідомо за ким калатають дзвони,
уночі наші ріки й струмки не такі червоні,
павутиння пітьми зашиває в будинках діри
і цього мені досить, щоб мати ще крихту віри.
Духи дому оплакують протяги коридорні,
всі слова про любов застрягають клубком у горлі,
та коли буде можна без жаху відкрити очі,
повертайся, промовимо їх, наче вирок ночі.
Десь далеко стомлений сірник тихо догорів.
Най би зорі з неба до землі падали згори –
крізь дахи, димарі, зорі падали прямо в ліхтарі,
крізь дахи і димарі тихо падали прямо в ліхтарі.